Меню
Степан Бандера (1909 — 1959) політик, лідер ОУН
Степан Бандера народився 1 січня 1909 р. в селі Старий Угринів Калуського повіту (нині Івано-Франківська обл.) в сім'ї греко-католицького священика. У батьків були ще старша дочка Марта, молодші діти Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан і Мирослава, яка померла немовлям.
Сім'я мала велику бібліотеку, хлопець багато читав. Особливо захоплювався творами Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.
У буремні 1917—1918 pp. батько, Андрій Бандера, боровся за українську самостійність, розбудовував державне життя Галичини. В 1918 р. його обрали до Української національної ради Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). У 1919—1920 pp. він перебував на посаді капелана в Українській Галицькій Армії (УГА). Степанові запам'яталися розповіді батька про Петлюру, Скоропадського, Троцького, до якого він їздив у складі делегації Центральної Ради після проголошення незалежності в січні 1918 р.
На початку 20-х Степан Бандера вступив до української гімназії, яку поляки невдовзі перетворили на двомовну. Потім — до агрономічного факультету Львівського політехнічного університету. Маючи природний талант і потяг до самовдосконалення, оволодів шістьма іноземними мовами, виділявся серед товаришів особливою галантністю.
"Найбільше енергії в студентські роки, — писав Степан Бандера, — я вкладав у революційну національно-визвольну діяльність. Вона захоплювала мене дедалі більше, відсуваючи на другий план навіть думку про завершення навчання. Виховуючись змалку в атмосфері українського патріотизму, я вже в гімназії встановив контакти з підпільним рухом, який на той час на західноукраїнських землях очолювала Українська військова організація. З її ідеями ознайомився під час роботи у підпільній гімназичній організації. У вищих класах почав виконувати завдання УВО: розповсюджував листівки, підпільну літературу. У 1928 р. став формально її членом, одержав призначення до розвідувального, а пізніше пропагандистського відділу".
З утворенням у 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН) Степан Бандера став її членом. Вів роботу в Калуському повіті, працював у студентських підпільних ланках, очолював різні відділи організації. У 1932-му, 23-річним, став заступником, а в 1933-му — головою Крайового Проводу ОУН на західноукраїнських землях. На той час він остаточно розчарувався у вченні Леніна і в практиці соціалістичного будівництва в СРСР. Цьому сприяли, зокрема, родичі батька, які втекли з Донецька й розповідали про колективізацію, терор ДПУ, штучний голод в Україні (Степан Бандера дійшов висновку, що комуністична Росія страшніша за Польщу).
Виступав за побудову самостійної України. На початку 30-х pp. зрозумів, що будь-який федералізм — "подібний до колонізації, примушує малі народи підпорядковувати свій життєвий лад під традиції "велетнів". За це критикував і Америку, й СРСР. Однак зазначав: "Штати поневолили диких індіанців, Росія — цивілізовані держави". Його соціалізм мав такі принципи: націоналізація землі, великого капіталу, введення демократичних принципів управління.
Як керівник Крайового Проводу, Степан Бандера приділяв найбільше уваги бойовій референтурі, яку очолював Р. Шухевич.
В основу діяльності організації він поклав програму з таких пунктів: масове створення осередків ОУН у середовищі робітників і селян, особлива увага при цьому — північно-західним землям, тобто Волині; підготовка ідейно-політичних бойових кадрів, оволодіння конспірацією; організація масової непокори населення польським окупантам; боротьба проти комуністичної ідеології на західноукраїнських землях.
Члени ОУН діяли в усіх легальних українських культурно-освітніх, спортивних, кооперативних організаціях і товариствах.
Організація була сильнішою за всі українські легальні партії, мала вплив на суспільство, готувала його до революційної боротьби. Польські власті за допомогою поліцейських заходів провадили політику ізоляції Волині. Забороняли будь-які зв'язки з галицькими землями, навіть відвідування краю українцями з Галичини, не допускали преси й літератури, перешкоджали створенню філій українських галицьких товариств. Усе це спричиняло протилежний ефект: населення Волині, особливо молодь, прагнуло зв'язків із Галичиною. ОУН знайшла тут добрий ґрунт для діяльності, поширюючи ідеї боротьби за соборну українську державу.
Саме тоді в УРСР сталінський режим розгорнув геноцид українського народу й тотальне нищення його культури. Голова Проводу українських націоналістів Є. Коновалець неодноразово порушував у Лізі Націй питання щодо голодомору та репресій в Україні. Радянська дипломатія за підтримки певних зарубіжних кіл усіляко уникала відповідальності, заперечуючи очевидні злочини своєї системи. ОУН намагалася привернути увагу світу до жахливої долі українського народу.
У відповідь на арешти української інтелігенції — письменників, науковців, діячів культури — ОУН організувала в Західній Україні демонстрації біля радянського консульства. Бурхливий протест викликали судовий процес над членами "Спілки визволення України" та масовий голодомор — коли було знищено мільйони безвинних громадян.
Провід українських націоналістів ухвалив рішення про замах на консула СРСР у Львові й доручив Бандері підготували теракт. 22 жовтня 1933 р. член ОУН М. Лемик убив у консульстві високого радянського урядовця О. Майлова. Судовий процес набув політичного забарвлення, привернувши увагу багатьох зарубіжних журналістів. М. Лемик заявив на суді, що здійснив теракт на знак протесту проти голодомору на Великій Україні й сам здався властям на доказ того, що його дії спрямовані проти свідомого нищення українського народу, який має право на власну державу. Небажання польської влади припинити колонізацію українських земель і надати українцям статус нацменшини лише посилювали радикалізм та опір її діям.
До осіб, відповідальних за політику репресій проти українців, належав польський міністр внутрішніх справ Б. Пєрацький. Особливо жорстокою щодо українського населення стала так звана "пацифікація", внаслідок якої десятки тисяч українських селян було катовано, а їхні садиби зруйновано, спалено.
Щоб привернути увагу світової громадськості до репресивних дій польських властей, Провід українських націоналістів у квітні 1933 р. прийняв рішення знищити Б. Пєрацького.
Степан Бандера як крайовий провідник відповідав за цю операцію. 15 червня 1934 р. член організації Г. Мацейко вбив міністра. Серед керівників Крайової екзекутиви ОУН почалися арешти. Бандеру затримали за день до замаху. На лаву підсудних потрапило дванадцять керівників ОУН.
Суд, розпочатий у листопаді 1935 р. у Варшаві, тривав майже три місяці й перетворився на пропагандистську акцію довкола українського питання в Польщі.
На знак протесту проти колонізації та асиміляторської політики властей Степан Бандера заявив на суді, що він хоч і володіє польською мовою, розмовлятиме лише українською. Його приклад наслідували інші підсудні. Степан Бандера переконався: прокуратура має докази, що він є керівником Крайової екзекутиви, — й вирішив своєю непримиренною до польських властей поведінкою піднести авторитет ОУН, довівши, що вона захищає і підтримує прагнення українського народу до створення власної держави. Усі підсудні ігнорували заборону говорити українською, за що зазнавали утисків із боку прокуратури. Бандеру неодноразово з допомогою поліції випроваджували із зали суду.
Суд проходив необ'єктивно, з утисками прав обвинувачених. Усе це просочилося на сторінки преси і свідчило про справжній стан справ з українським питанням у Польщі. Світова громадськість побачила, що навіть під час політичних процесів підсудні українці та їхні захисники не мали права на вільне висловлювання своїх думок.
Ухвалою суду С. Бандера, Я. Карпинець, М. Лебедь були засуджені до страти, яку замінили на довічне ув'язнення. Таку саму міру покарання одержали М. Климишин і Б. Підгайний, решта — різні тюремні строки.
Польські власті, намагаючись завдати остаточної поразки ОУН, задумали ще один судовий процес. До їхніх рук потрапив оунівський архів, і вони мали документальні докази діяльності організації. Окрім причетних до вбивства Пєрацького, до суду було притягнуто інших членів ОУН.
Львівський процес проти членів Крайової екзекутиви ОУН розпочався 25 травня 1936 р. Він мав продовжити Варшавський і виявився ще політизованішим. У залі перебував 21 підсудний. Їм дозволили розмовляти українською. На запитання про їхнє громадянство вони відповіли: "Українське", — а польське визнали тимчасовим.
У виступах підсудні та їхні захисники роз'яснювали політичне підґрунтя виникнення й діяльності ОУН. Лейтмотивом проходило твердження, що єдина причина поведінки кожного члена організації — це любов до своєї Батьківщини — України, — що вони захищали й захищатимуть інтереси нації. Відповідаючи на запитання суддів, підсудні часто вживали заборонений термін "західноукраїнські землі", замість офіційного "Малопольща" або "Галичина", за що отримували покарання карцером.
Степан Бандера, виступаючи на суді, як крайовий провідник ОУН, використовував кожну нагоду для висвітлення ідеологічних і політичних позицій організації. Однак судді щоразу перебивали його виступи, не дозволяли говорити на цю тему. Судові матеріали дають яскраву картину того, як підсудні відстоювали ідею незалежної соборної України.
Вагомим наслідком Варшавського, Львівського та інших судових процесів (а їх було чимало) стало те, що польські політичні кола усвідомили необхідність вирішити українське питання, яке набуло надзвичайної гостроти.
Вирок Бандері на Львівському процесі об'єднали з винесеним на Варшавському: довічне ув'язнення. Понад п'ять років він провів у польських тюрмах суворого режиму — аж до початку німецько-польської війни, коли йому вдалося вийти на волю.
Навесні 1938 p., коли Степан Бандера ще перебував у в'язниці, в Роттердамі загинув Євген Коновалець. Його місце посів Андрій Мельник. Тоді ж намітилися контакти між Проводом ОУН та німцями. Було передбачено, що Німеччина дасть оунівцям шанс узяти активну участь у знищенні більшовизму в Україні і проголосити незалежність. Узимку 1939 р. в Мюнхені почалося комплектування українського визвольного легіону із двох батальйонів — "Нахтігаль" і "Роланд".
Відтоді між Бандерою та Мельником окреслилися розбіжності в питаннях дальшої діяльності організації. "Спілка ОУН з гітлерівцями, — писав Степан у листі до сестри Марти, — позбавить нас націоналістичної чистоти. Гітлерівський фашизм не менш страшний, ніж сталінський. Довіряти німцям — те саме, що росіянам і полякам, які століттями торгують Україною". Ще він писав, що ідея свободи свята і брати її з кривавих рук ворога — ганьба.
Вийшовши на волю у вересні 1939-го (тюремна варта розбіглася під час наступу німців), Степан Бандера почав готуватися до серйозної зустрічі з Мельником.
З автобіографії Бандери: "З полковником Мельником я зустрівся в одному з міст Північної Італії в середині січня 1940 року. Він відхилив нашу вимогу, щоб планування визвольної протибільшовицької боротьби не зв'язувалося з Німеччиною... Я обстоював думку крайового активу, щоб боротьбу на Україні координувати насамперед з внутрішньою ситуацією в СРСР. Якщо більшовики почали б масове виселення національного активу з окупованих земель, ОУН мала б почати партизанську боротьбу, незважаючи на міжнародну ситуацію".
Переговори завершилися повним розривом між молодими і старими націоналістами. ОУН розкололася на два крила — бандерівське й мельниківське.
Згідно з пактом про ненапад між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 р. та договором про дружбу і кордони від 28 вересня 1939-го, західноукраїнські землі, які входили до складу Польщі, стали частиною УРСР. Включення Західної України до її складу було важливою подією, оскільки вперше за багато століть українці об'єдналися в межах однієї державної структури.
"Соціалістичні перетворення" спочатку широко підтримували місцеві комуністи, які вийшли з підпілля. Та невдовзі вони побачили справжнє обличчя "прапороносців високих комуністичних принципів", які розгорнули тотальні репресії проти членів КПЗУ, а також провідних українських, польських і єврейських політичних діячів, учителів, промисловців, "куркулів", юристів, чиновників, священиків. Про встановлення радянської влади в регіоні дуже добре сказав у своїх спогадах М. Хрущов: "Там нас зустрічали багато гарних хлопців, тільки я забув їх прізвища. Це були люди, котрі пройшли польські в'язниці, це були комуністи, перевірені самим життям... І дуже багато з них, отримавши визволення від нашої Радянської армії, потрапили у наші радянські в'язниці".
Відомство Берії почало масові депортації "українських буржуазних націоналістів та їхніх симпатиків" у східні та північні райони СРСР. Як свідчать документальні дані, від осені 1939-го до листопада 1940 р. із Західної України та Західної Білорусі було вислано понад 1 млн. 173 тис. 170 осіб, тобто десять відсотків населення. За даними історика з діаспори Р. Шпорлюка, репресій зазнали близько 1,5 млн. жителів західноукраїнських земель. Близько 30 тис. українських активістів, рятуючись від НКВС, втекли до окупованої німцями Польщі.
Широкі маси українців у західних областях протестували проти таких "соціалістичних перетворень", вони дійшли висновку: проти радянської влади слід рішуче боротися. На захист населення виступила ОУН, єдина на той час масова організація, яка діяла в підпіллі. Степан Бандера, прибувши до Львова в перші дні приходу радянських військ, налагодив зв'язки з представниками Крайової екзекутиви. Не обіймаючи ніяких офіційних посад, але володіючи незаперечним авторитетом, він був фактичним лідером ОУН на західноукраїнських землях. Спільно з її керівниками він накреслив конкретні плани діяльності організації в нових умовах. На перше місце було поставлено питання розбудови мережі й дій ОУН на всій території України, що опинилася під більшовиками; розгортання революційної боротьби під час поширення війни на територію України, незалежно від ходу бойових дій; опір у випадку масового нищення Москвою національного активу на західноукраїнських землях.
Узгодивши план розгортання боротьби, Степан Бандера, за наполяганням керівництва організації, виїхав зі Львова. У другій половині жовтня 1939 р. він прибув до Кракова, де налагодив стосунки з членами ОУН, із якими обговорив питання розбудови та діяльності організації.
Невдовзі сталися зміни в його особистому житті. Він одружився з Ярославою Опарівською. Весілля було скромне, присутні — найближчі друзі й соратники по боротьбі. Йому йшов тридцять перший рік.
У квітні 1941 р. фракція, очолювана Бандерою, провела у Кракові Другий збір ОУН, на якому його обрали головою Проводу. На зборі ухвалили не визнавати постанов Другого римського збору ОУН А. Мельника. В постановах Краківського збору ОУН(Б) було наголошено, що організація продовжуватиме революційну боротьбу за визволення свого народу, незважаючи на будь-які територіально-політичні зміни, що сталися б на сході Європи. Боротьбу за звільнення всіх українських земель і об'єднання їх в одній соборній незалежній державі ОУН вела й вестиме, спираючись тільки на український народ, відкидаючи орієнтацію на чужі сили.
Прагнучи максимально використати ситуацію, що наближалася, для здобуття української державності, Степан Бандера приділяв значну увагу військовому питанню. В постановах Другого збору, зокрема, було наголошено, що ОУН формує і навчає власні війська для організації збройної боротьби за перемогу української національної революції. Водночас було задекларовано тезу, що в майбутній незалежній державі суспільний лад спиратиметься на одну сильну політичну організацію, тобто ОУН, отже йшлося про побудову тоталітарної системи.
У травні 1941-го Провід ОУН(Б) схвалив низку конкретних заходів, викладених у "Політичних вказівках", на випадок війни між Німеччиною та СРСР. Було наголошено, що ОУН використає цю війну для боротьби за незалежність України.
Керівництво організації розуміло: без великої, добре озброєної, навченої, міцної армії в початковий період війни, що її вестимуть з СРСР треті держави, вона не може виступити самостійною силою, "самим держати фронт на відтинку власних кордонів", стати на перешкоді чужим військам. Тому її завдання в цій ситуації було боротьбою завоювати собі авторитет, щоб стати рівноправним учасником війни.
Лідери ОУН(Б) почали шукати політичних союзників. Загальновідомим було непримиренне ставлення уряду СРСР до ідеї незалежності України. За її пропаганду, починаючи з 1917 p., зазнали репресій і переслідувань десятки тисяч людей. Націоналісти шукали прихильників серед противників СРСР і таки почали вбачати їх "у деяких колах Німеччини".
Плануючи взяти участь у боротьбі проти СРСР Степан Бандера розраховував на здійснення власних планів. Він сподівався на тривалу й тяжку для обох держав війну. В міру їх виснаження повинні були формуватись українські органи влади та війська, які згодом мали стати домінуючою силою на окупованій території. Тоді, залежно від розвитку подій, можна було б продиктувати свої умови одній чи другій стороні, а згодом узятися до створення української держави.
Сподівання націоналістів мали під собою певний ґрунт, про що, зокрема, свідчать документи. Рейхсміністр східних областей А. Розенберг на завойованих у майбутньому просторах СРСР Україні відводив роль буферної держави з певними ознаками суверенітету. На нараді вищих кіл рейху 1 липня 1941 р. він наголошував, що слід розвивати прагнення України до самостійності, обіцяти її народові розвиток культури, відкриття університету в Києві тощо.
Степан Бандера та його прихильники до певної міри сподівалися на позитивне вирішення національного питання, тобто що німці дозволять їм узяти владу в окупованій Україні. Адже був приклад 1918 р. Проте існували й сумніви, бо вони знали праці Гітлера, зокрема "Майн кампф" ("Моя боротьба"), де він виклав свої плани завоювання "життєвого простору" й колонізації територій на Сході, а отже, й України. Звичайно, широкий загал української еміграції не міг бути поінформований щодо справжніх намірів німецьких правлячих кіл, бо ті старанно їх приховували.
Зі свого боку, певні кола німецького керівництва, зокрема абвер (військова розвідка), виступили за співробітництво з ОУН(Б), плануючи використати її у своїх інтересах. Українців мали задіяти в диверсійній діяльності в тилах — як розвідників, перекладачів, членів окупаційних органів у нижчих та середніх ланках адміністрації. Водночас німці вбачали в ОУН(Б) небезпеку в майбутньому, їх дратували таємні приготування бандерівців до війни.
До речі, як стало відомо з документів, опублікованих після війни, у верхах Німеччини теж не було єдності стосовно "східної політики". Міністерство закордонних справ та абвер вважали недоцільною тотальну війну з усіма народами, які населяли СРСР, допускаючи створення держав-сателітів. Партійне керівництво, навпаки, стояло на позиціях гітлерівської теорії про колонізацію Східної Європи, зокрема й України, тому й дивилося на бандерівців як на допоміжний інструмент у майбутній війні проти СРСР.
Сподіваючись на реалістичну політику німців стосовно українського питання, ОУН(Б) виступила ініціатором координації діяльності всіх українських політичних сил в еміграції. 14 червня 1941 р. було видано підписане 116 визначними українськими політиками, державними, військовими та громадськими діячами в еміграції звернення до співвітчизників із закликом до об'єднання в боротьбі за незалежну Україну.
22 червня 1941 р. у Кракові з участю Степана Бандери пройшла нарада представників політичних партій в еміграції, де було утворено Український національний комітет (УНК). Його завданням було очолити й розгорнути діяльність із налагодження державного життя в Україні. Під час наради присутні дізналися про початок війни.
Фракція ОУН(Б), за ініціативою Бандери, на той час уже почала підготовку до бойових дій.
У Кракові провід Бандери завчасно готував атрибути майбутньої держави, фахівців, редакції газет. Було сформовано три похідні групи, щоб "скористатися хаосом зміни влади й взяти контроль над українськими землями у свої руки". Такі самі завдання мали й бійці "Нахтігаля" та "Роланда". До речі, керівництво абверу напередодні війни видало спеціальний наказ, яким забороняло оунівським лідерам залишати територію Генерал-Губернаторства (тобто Польщі). Незважаючи на заборону, керівники ОУН(Б) з початком війни вирушили на схід. Бандері, який перебував під пильним наглядом німців, не вдалося вийти разом із ними.
При одній із похідних груп, очолюваній М. Лемиком, діяв осередок під керівництвом Я. Стецька, який мав завдання проголосити утворення української держави. 30 червня 1941 р. у Львові було скликано збори представників громадськості, на яких урочисто проголосили, що українську державність відновлено.
Керівництво ОУН(Б) увечері того ж дня повідомило про це через Львівську радіостанцію. В багатьох місцевостях за ініціативою членів ОУН формувались українські органи влади: обласні, повітові, місцеві управи, адміністративні, господарчі органи. Почала діяти "народна міліція", яка охороняла громадський порядок, державне майно, ліквідовувала прорадянську пропаганду й залишки радянських військ, сприяла німцям у виявленні більшовицьких активістів, котрі не встигли втекти на схід. Л. Ребет, активний учасник тих подій, стверджував, що українську державну адміністрацію було встановлено на всіх західноукраїнських землях, включно з Житомирською та Кам'янець-Подільською областями. Повсюди збирались урочисті мітинги населення, служили молебні, споруджували пам'ятні хрести й т. ін.
У Львові формувався уряд, очолюваний заступником Бандери Я. Стецьком. До його складу, крім членів ОУН(Б), запросили представників інших політичних партій і безпартійних. Із 26 міністерських портфелів 11 отримали члени ОУН(Б). 11 — безпартійні, решта — представники партії соціалістів-радикалів.
Однак сподівання ОУН(Б) на співпрацю з німцями, не кажучи вже про встановлення на довгий час влади під їхньою опікою, не виправдалися. Гітлер не збирався ділитися з ними наслідками перемоги, яка поки що досить легко йому давалася. Довідавшись про Акт проголошення української держави бандерівською ОУН, він дав вказівку негайно його анулювати. Представники німецької служби безпеки у Львові мали вжити відповідних заходів. На розмову було викликано главу українського уряду Я. Стецька, якому поставили вимогу припинити будь-яку діяльність щодо формування органів українського самоврядування на місцях, бо фюрер відкладає вирішення політичних питань, пов'язаних з українською державністю, до кінця війни. Наступного дня німці одержали Декларацію уряду Я. Стецька, в якій було наголошено, що господарем української землі є український народ. Він бажає бути союзником Німеччини у війні з СРСР, але за умови визнання державної самостійності України. Але ніяких доказів і переконань цього уряду до уваги взято не було, його заарештували й відправили до Берліна.
У донесенні начальника поліції безпеки і СД про події в Генерал-Губернаторстві від 2 липня 1941 р. читаємо: "Готуються й інші заходи проти групи Бандери і особливо проти самого Бандери". Наступного дня членів Проводу ОУН(Б) у Кракові С. Бандеру. В. Горбового, В. Андрієвського, В. Мудрого, Р. Шухевича запросили представники німецької влади, щоб з'ясувати всі деталі, пов'язані з проголошенням української державності. Тут стала очевидною політика фашистських урядових кіл стосовно українського питання. На зустрічі представник державного секретаря Кундт пред'явив інформаційний листок, надрукований Українським національним комітетом у Кракові 1 липни 1941 р., в якому йшлося про проголошення незалежної української держави. Він заявив, що "зміст цього циркуляра зовсім не відповідає фактам. Ні німецька влада, ні служби Берліна не поінформовані про існування українського уряду у Львові. Такий уряд не був створений на місці з їхньої згоди... Говориться також (у циркулярі), що німецький рейх і вермахт є вашими союзниками. Це не зовсім точно: фюрер єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але за змістом державної термінології ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянських регіонів". Кундт також передав думку політичних органів рейху проти створення Українського національного комітету, який виступав від імені народу.
На Кундтове запитання, чи був він ініціатором проголошення української держави, Степан Бандера відповів: "Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї та цілі... Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд "країни".
С. Бандеру і Я. Стецька було кинуто до в'язниці, а в 1943 р. переведено в концтабір Заксенхаузен. Тоді ж арештували 15 керівних діячів і близько 300 членів ОУН(Б). Багатьох бандерівців німці розстріляли, посадили до тюрем та концтаборів.
Наприкінці вересня 1944 р. Бандеру з кількома його прихильниками випустили з концтабору. Німці запропонували йому вступити до антибільшовицького фронту. Але він відповів, що ніяких розмов на цю тему не може бути, доки хоч один із членів його організації перебуватиме за ґратами. "Ми не можемо бути п'ятою колоною вермахту. Ми — перша колона України", — заявив Бандера в гестапо.
Після встановлення зв'язку з С. Бандерою Р. Шухевич надіслав йому лист, у якому йшлося про те, що Степан Бандера, як голова Проводу, повинен бути убезпечений від загрози арешту, і йому слід залишатися в еміграції. В лютому 1945 р. на конференції в Україні, було обрано нове Бюро Проводу у складі: С. Бандера, Р. Шухевич, Я. Стецько. Тим часом в еміграції навколо С. Бандери утворився Закордонний центр ОУН(Б). На Мюнхенській конференції в лютому 1946 р. його переформували на Закордонні частини ОУН (ЗЧ ОУН) під його керівництвом.
Незабаром у ЗЧ ОУН розгорівся конфлікт. Степан Бандера критично оцінив постанови Третього надзвичайного великого збору ОУН у 1943 p., як невиправданий поворот у лівий бік.
Опозиція, представлена ОУН в Україні й очолювана М. Лебедем. Л. Ребетом, В. Охримовичем, М. Прокопом та ін. (які після відступу німців повернулися за кордон), звинувачувала Бандеру та його прихильників у тому, що вони, не сприймаючи програмних змін, відкидали демократизацію організаційних принципів. Конфлікт, що тривав кілька років, призвів до остаточного розмежування в лавах ОУН.
У повоєнний період Степан Бандера приділяв значну увагу теоретичним питанням, обстоював у своїх працях ідею національної революції, розробляв теоретичні засади її здійснення, виходячи з конкретної політичної ситуації повоєнного періоду. Він пропонував створити координаційний орган, що допомагав би різним українським політичним організаціям узгоджувати спірні питання.
Головною передумовою ведення переговорів із будь-якими політичними угрупованнями була вимога, щоб вони стояли на платформі державної самостійності й соборності України.
Питання консолідації політичних сил Степан Бандера порушував у своїх роботах: "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", "За завершену політичну структуру" та ін. У них він наполягав на виробленні єдиної платформи боротьби для всіх політичних сил еміграції. Суперництво різних політичних центрів, груп і осередків, взаємні звинувачення, на його думку, підривали українську політику за кордоном і завдавали великої шкоди визвольній справі.
У "Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном" Степан Бандера писав, що підхід оунівської організації, яку він очолює, до справи консолідації дещо різниться від підходу інших українських політиків. Деякі з них дивляться, передусім, на юридичний бік, у самих формальних конструкціях дошукуються суті, ніби в такий спосіб має бути вирішено справу українського визволення. "Ми ж, — писав він, — маючи на меті справжнє відновлення соборної суверенної української держави, переконані, що це можливо тільки в результаті визвольних змагань усього українського народу".
Сподіваючись шляхом переговорів і пошуку компромісу між еміграційними українськими організаціями виробити спільну тактику боротьби, Степан Бандера прийняв рішення делегувати своїх представників до створеної в 1948 р. Української Національної Ради. Однак через два роки ОУН(Б) вийшла з УНРади, бо та "не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український народ".
Хоча Степан Бандера й не сприйняв демократизаційних змін у програмі ОУН, які було внесено на Третьому надзвичайному зборі, проте в повоєнні роки він уже розумів, що монопартійність, одноосібний диктат у суспільстві й державі на новому етапі починали відігравати негативну роль. У праці "До проблеми політичної консолідації" він наголошував, що монопартійна система не відповідає національним потребам, підкреслював необхідність плюралізму, вільного розвитку різних політичних напрямів, які завдяки здоровій конкуренції працюватимуть про благо держави й народу.
У низці статей Степан Бандера розглядав тогочасне міжнародне становище з позиції можливостей здобуття незалежної української державності. У праці "За правильне розуміння визвольно-революційного процесу" (1955) він зазначав, що сподівання українців на допомогу західних держав не виправдалися. Останні не тільки не підтримали протибільшовицької боротьби поневолених народів, зокрема й українського, а навпаки, сприяли зміцненню радянської системи. Степан Бандера дійшов висновку, що концепція власних сил, повна незалежність українського визвольного руху — як на Батьківщині, так і за кордоном — єдино певні й реальні.
Аналізуючи події в СРСР періоду так званої "хрущовської відлиги", Бандера писав, що більшовики не збираються істотно змінювати своєї ні зовнішньої, ні внутрішньої політики, а отже, й тоталітарної системи. "І хоч комуністичні ідеологи, — зазначав він, — широко пропагують гасло про відхід від сталінізму та новий курс у політиці комуністичного блоку — це лише тактичний маневр". Смерть Сталіна, як наголошував він, до певної міри активізувала антирежимні настрої і сподівання на покращення внутрішнього становища, послаблення тоталітарного тиску на суспільство, пробудила в поневолених народів надію на еволюцію більшовицької системи. Однак на цьому все й скінчилося, бо її дальше зміцнення здійснюють іншими методами та засобами.
Спецоргани СРСР довго полювали на Степана Бандеру, неодноразово готуючи на нього замахи. У жовтні 1957 р. агент КДБ Б. Сташинський убив одного із провідних членів ОУН — Л. Ребета. Рівно через два роки, 15 жовтня 1959 р., Бандера відчинив двері під'їзду своєї мюнхенської квартири. Назустріч йому зробив крок невідомий. В обличчя провідникові ОУН ударив гарячий струмінь. Той самий Сташинський вистрелив у нього з газового пістолета, зарядженого синильною кислотою. Степан Бандера помер від розриву серця.
Його смерть було потрактовано неоднозначно: він мав достатньо як прихильників, так і супротивників. Тож і сам феномен бандерівського руху ще довго цікавитиме дослідників, публіцистів і широке коло читацької громадськості.
